Українська мова: "східняки" vs "західняки"

Тут дуже багато питань порушено…
1. Літературна мова — як панночка в салоні, наманіжена, красива, затягнута в корсет і… безплідна.
Вона — еталон, та місце їй — в музеї.
2. Часто бачила, як люди (Сергій Стуканов сюди не належить), що володіють, власне, тільки літературною мовою не мають елементарного її «чуття» і вивергають з неї такі покручі, що жодній сільській бабусі не присниться:
Уродлива дівчина (це в розумінні вродлива);
Упливав на процес… тощо.
3. Діалекти мають архаїку, яка «вилущена» із літературної мови і тим збагачують її.

Мав би бути процес подвійний — підтримки Літературного еталону і водночас — підтримки діалектів, бо то наше багатство.

Стосовно діалекту, то я колись виростала в глухому гуцкульському селі (там навіть світла не було). Як приїзджали за мною батьки, то дивувалися, бо я, на відміну від інших міських дітей,і фонетику і мову переймала повністю. Ото згадуючи ті часи, написалося колись: h-dychkovska.vkursi.com/1047.html
Може воно Вам видасться кривим та покрученим, а мені той діалект — як бальзам на душу у найважчі моменти життя :)))

Євгене, дуже дякую за таку високу оцінку моєї мови :) Надто приємно отримати її від людини, що настільки вправно нею володіє, як Ви. Ви справді заторкнули дуже цікаву й вагому тему, над якою я сам неодноразово замислювався, тож дозволю собі висловити кілька зауваг.

1. В силу відмінних шляхів вивчення мови, які Ви цілком вірно окреслили, мова «західняків», які засвоюють її з дитинства, та «східняків», які стикаються з нею через систему освіти (школа, університет), телевізор, радіо, книжки, а віднедавна й кінотеатри, справді помітно відрізняється. Як «східняки» не завважують чи принаймні не зважають на українські домішки в своїй російській (а таких чимало і на лексичному, і на фонетичному, і на граматичному рівнях), так само й «західняки» не помічають суржизмів, русизмів, полонізмів у своїй мові, апріорі вважаючи їх питомими українськими словами. У підсумку виходить так, що українська «східняків» направду виявляється ближчою до літературної мови, адже «східняк», переходячи на неї, тут же «вмикає» свідомість й уважно стежить за тим, що говорить (подібним чином спілкуються іноземною мовою). Якщо рівень його володіння мовою є досить високим, він справді може висловлюватися бездоганно з точки зору літературного канону. Свого часу мав нагоду читати в університеті лекції з філософії (загалом то був російськомовний потік, але історію української філософії я викладав українською) — і студенти, що раніше не стикалися з науковою українською так щільно, дійсно були приємно здивовані її можливостями й позитивно про неї відгукувалися (хоча й доводилося подеколи вказувати на дослівний переклад, аби не було різночитань). Втім, потрібно зважати іще на один момент: подеколи мова «східняків» (зокрема, в частині конструкції речень) становить не що інше, як кальку з російської, тож не є літературною мовою як такою, а радше перекладеною російською.

2. Вільне володіння літературною мовою — це чудово, але добре відомо, що найвищим рівнем опанування мови є вміння знову «спуститися» до мови розмовної, заговорити тією реальною мовою — із усіма її фонетичними й лексичними особливостями — якою говорять в реальному житті. «Східняк», який уперше потрапляє в питоме україномовне середовище, з подивом зауважує, що лише він один чітко промовляє усі слова (тоді як україномовні товариші залюбки «ковтають» окремі звуки — так само як і він це всякчас робить, розмовляючи російською); лише він один вживає літературних слів там, де інші послуговуються сленговими займенниками тощо. Більше того, із часом він розуміє, що його лексичний запас досить багатий для того, аби висловлюватися офіційно, але в побутових ситуаціях (пов'язаних із якимись простими операціями — тими, що означуються суто українськими народними словами) йому часто бракує слів. Більше того, він часто вживає геть неприродних зворотів та висловів, завчених, скажімо, із телевізора, які реально ніхто давно (чи ніколи?) не вживає. Відтак, «східняк» переходить на наступну (останню) стадію опанування мовою — мовою повсякдення — і відкриває на цім шляху грандіозні можливості. Вже маючи позаду (у знятому вигляді) літературну мову, він починає «грати» із нею.
Галина Орестівна правильно зауважила, що місце літературної мови — в музеї. Це консервативна структура, яка не дає зробити кроку вліво чи вправо. Особливо це помітно на зразках радянської української, якій свідомо заважали розвиватися. Це абсолютно неприваблива своєю застояністю мова — й не дивно, що люди, знайомі лише з цим варіантом української — є неприхильні до неї. Натомість розмовна мова — це живий плин. Вона збагачує сказане новими сенсами й нюансами, уяскравлює мову. Збагнувши це, «східняк» (казатиму принаймні про себе) починає, мов губка, засвоювати лексеми й фонеми живої мови, діалектизми й полонізми, русизми й суржизми, англізми тощо й рясно насичувати нею свою розмовну там, де цього дозволяє й вимагає ситуація (приміром, розмовляючи літературною мовою, ви будете прямолінійно вживати слово «обличчя», тоді як говорячи розмовною, скажете «фейс», «твар» чи, грубіше, «писок» і т.п.). Означене збагачення розмовної мови є, як на мене, необхідним. За радянських часів консервації українська не просто втратила свій сленг, отже, цілий функціональний стиль, але й самі можливості його утворення (відтак, нині ввесь сленг запозичується з російської); як на мене, відновлення цієї необхідної функції можливе лише на шляху відкритості й гри із мовою. Саме на шляху мовної гри, навіть — мовної сваволі — можливий її розвиток. Тому, пане Євгене, моя розмовна (тепер) є не такою рафінованою й, за вашим висловом, «філігранною», якою вона постає в письмовому вигляді (хоча, звісно, можу розмовляти й нею при потребі) :).

3. Хочу відзначити, що усе сказане в п. 2 абсолютно не означає применшення ролі літературної мови. Вона необхідна. Вона має розвиватися й кристалізуватися, більше того — в такому своєму вигляді доходити до мовців. Ви правильно підмітили, що російська мова тепер повсюдно однакова — причому не лише географічно й соціально-стратово, але й діахронічно (читаючи рос. літературу 19 в., стрічаємо майже ту само мову, як і сьогодні, тоді як українська змінилася дуже помітно). Звичайно, така однорідність є наслідком ефективної системи освіти та функціонування мови в усіх сферах життя суспільства. Українська, на жаль, не може цим похвалитися. Люди (навіть «західняки»), не повязані з науковою мовою, часто уперше чують й дивуються словам, які досить давно і стало вживаються в науковій мові. Безумовно, ми маємо працювати над тим, аби літературна «спускалась вниз» і засвоювалась реципієнтами, щоби вона розробляла й дедалі чіткіше розмежовувала різні функціональні стилі. Втім, ця наша слабкість є водночас і нашим багатством. Наші діалекти, що і досі живуть живим життям, є багатющим джерелом для мови. Протрібно лише одне — знову ж таки залучати їх до літературної мови, аби вони не заникли десь на Франківщині чи Львівщині, а, увійшовши до словникового запасу кожного українця, набули нової якості.

4. І наостанок анекдот у тему.
На польсько-українському кордоні вчителька української мови намагається прищепити дітлахам літературну українську. Каже:
— Іванко, читай підручник.
Іванко:
— Розділ п'єтий, сторінка джєвєнчьджєшьонта…
Вчителька:
— Не п'єтий, а п'ятий, і не джєвєнчьджєшьонта, а дев'яноста, банЄку! :))

Ну нарешті. Приємно читати статтю дуже розумного чоловіка, майже такого як я.

Так случилось, что мои друзья — истинно русские люди. Когда мы собираемся (подвыпьем, разумеется). Они начинают кичиться друг перед другом знанием украинской мовы. При этом они по памяти цитируют куски «Швейка» в украинском переводе и байки Павла Глазового. Меня назначают судьёй и туго мне приходится, бо вопросы они поднимают не простые.

Відповім пані Галині й пану Сергію одразу гамузом.
Пані Галина як завжди буяє еклектикою образів, що дуже приємно читати, та виходить, що ви самі «обізвали» свою ж мову у коментарі (багату, яскраву й соковиту!) безплідною, адже Ви, як і пан Сергій написали свої коментарі саме літературною мовою. А якщо хоча б от пан Комарі постійно рясно осипає «вашу» літературну мову компліментами, то значить ніяка вона не безплідна й не позбавлена яскравості.
Літмова це всі прояви культури певного народу, виражені словесно, крім того, вона включає в себе як письмово-книжну, так і усно-розмовну форми. А художня література! — Невже це теж безпліддя?
Ясно, що ви маєте на увазі ту унормованість літмови, жорстке дотримання канонів якої може поставити у неоднозначне становище і створити напруженість і вимушеність при спілкуванні десь в компанії. Проте на власному досвіді знаю, як можна перетворити підкреслено рафіновану мову на неабияку забавку десь у молодіжній компанії, надаючи їй іронічної інтонації і поєднуючи зі згрубілою лексикою: «Панове, вельми прошу не смикати мене за волосся, бо я здатен вщент заюшити ваші мордяки», або замість «Шо за фігня» — можна сказати «Ти мовиш щось незбагненне» — ефект від таких мовних крутійств просто вражаючий) Тому дійсно, погоджуюся із Сергієм, що треба гратися мовою досхочу аж до сваволі.
Що ж до діалектів, то не знаю, чому ви мене так швидко записали до діалектоненависників, пані Галино) Це одна з моїх пристрастей — слухати оцей місцевий мовний колорит. Коли буваю десь на західній, то завжди судомно нотую в мобілку чи в записничок нові оригінальні слівця (із задоволенням прочитав ваш той текст із посиланням). А особливо, коли дівчата щось починають заспівувати з галицьким акцентом, то я вклякаю на місці й зачаровано слухаю, слухаю, слухаю…

Євгене, дякую за відповідь, і, як каже інколи Святослав, щоб вас розуміли, визначайтеся з термінами.
То доведеться.
Крім термінів додам трохи психології.
Насправді суть нашої суперечки не про мову, не про літературу:
«Вкотре помічаю, наскільки «східняки» часто краще володіють українською (бо вони її вчать з нуля, правильно, як іноземну) навіть там у себе в повально російськомовному оточенні, ніж «західняки», які часто вдаються до суржизмів і полонізмів».
Ця фраза містить прихований посил (можливо, навіть для вас прихований): східняки "+"; західняки "-".
Власне, саме на нього я і відреагувала. Хлопці, ну скільки можна?
Мало нам Дугіна, реклами 3-х сортів, своїх мудрагелів/не/буду/називати/прізвищ, то ми ще й самі?
Я дуже поважаю східняків, які розмовляють українською. Дуже добре знаю, що їм для цього доводиться витримувати психологічний тиск, який, може, і 10 західняків не витримає. При цьому вони часто плутають И та І у вимові, щиро вважають, що «ДА» — цілком українське слово тощо.Ну і що?
Стосовно «літературності».
Тут насправді глибоке питання «правила-закону розвитку» і «правила-ми постановили».
Мова має свої закони розвитку і правила мають їх відображати.
Нажаль, коли правила беруться встановлювати люди, які або хочуть знищити мову(штучно наблизити її до чогось), або не розуміють/не відчувають законів розвитку,
то «закон розвитку» починає суперечити «закону-ми постановили». Тоді мова(не тільки мова, будь-що, що попадає в такі умови) починає вмирати або хворіти.
Візьмем до прикладу те злополучне «У».
Змінність займенників «у» та «в» почали тицяти в префікси і навіть корені. Тоді як в МЕЛОДИЦІ (в «законі-розвитку») українська мова має виразні тенденції «закривання» голосних та просто коренів через «В»: в*огірки, вогонь, всотувати, вкрасти, вказати, влітку тощо.
«Репресії» проти «В», (правило: Нове речення починається з У, при закінченні попереднього слова на приголосну — починати з У)повертаються не тільки збідненням мови, її «хворобою», а просто навіть дурницями:
Улітку було весело...(Шановні НОСІЇ МОВИ, вам ріже вухо ота УЛІТКА? мені — страшенно);
Тарас укопав…
Був уражений (це в розумінні «вражений»).
Сюди додайте плутанину із родовим, давальним та місцевим відмінком та аналогічні викрутаси і така «літературно-правильна» мова викличе у вас реакцію:
Я не хочу розмовляти такою мовою!
Я не філолог. Багатьох правил не знаю. Але я ЧУЮ, ВІДЧУВАЮ.
Мова — це дуже сейозно. Це інструмент взаємодії між людьми, що здатні однаково ЧУТИ, відчувати СЛОВО… яке було спочатку…
«я вклякаю на місці й зачаровано слухаю, слухаю, слухаю…» — я так слухаю полтавчан (і Дімарова так чую), і дивуюся, що я так не можу і не вмію, і дивуюся, що воно ПО МЕЛОДИЦІ фантастично схоже на лемківький діалект, і оте «ЛЬ» розкриває якусь дивину-глибину, яку уже всі забули, а вона Є.

… якщо подивитись на Росію, то там російська мова є абсолютно одноваріантною, хоч ти в глуху дєрєвню піди, хоч в місто, хоч на Сибір…

Отут не погоджуся. Як мінімум, із тим, що «хоч ти в глуху дєрєвню піди, хоч в місто». Відрізняється у них мова, відрізняється. А про вимову то взагалі мовчу. Там вам і наші чисто українські «ШО», «ГА» та інші милі серцю звуки винирнуть на поверхню ) Хоча, звісно, що з карнтатою українською не російська не зрівняється. І справа навіть не у жорсткій мовній політиці, просто не було над Росією свого часу ні Польщі, ні Австро-Угорщини, ні Румунії, ні Молдови, ні нашої України.

Стосовно російської в Росії — то тут автор сильно перебільшив. Просто дуже сильно. Як можна порівнювати російську Абхазії і російську Якутії? І, взагалі, вже велика частина населення Росії розмовляє китайською ;)).

Усім відповідаю.
Нічого я не перебільшував, просто ви не зрозуміли, про що йдеться.
Не існує ніякої російської мови Абхазії чи Якутії, а китайська — то взагалі інша мова, до чого тут це?
Йдеться про одновзірцевість літературної російської мови, вона скрізь однакова, незалежно від регіону. Щодо коментаря пана Святослава, то тут, як на мене, відбувається навпаки: межа між діалектами й літературною нормою дуже розмита, її майже не існує, позаяк будь-який діалектизм одразу всмоктується літмовою (та й не тільки діалектизми, а й соціолекти, жаргон, арго, ба навіть тюремна фєня настільки органічно ввійшла в мовну норму, що використовується навіть на офіційному рівні Президентом і Прем*єр-міністром РФ). Нове слово відразу ставиться на потік і дуже швидко впроваджується в обіг, бо рос/мовний інфопростір і рос культура у Росії не зазнає жодних утисків, як українське в Україні. Це, звісно, як слушно зазначила пані Ірина, наслідок панування різних метрополій на нашій території.
Далі. Якщо звести росіянина з глухої дєрєвні і москвича, то вони прекрасно порозуміються російською мовою. Якщо ж звести українця десь із глухого села гуцульщини й, скажімо, україновного житомирянина (тим більше киянина), то м*яко кажучи виникнуть проблеми у порозумінні. Крім того, щодо російської мови не точаться такі суперечки, про те, який правопис правильніший, а у нас… перегляньте оно коментарі пані Галини та один з постів Андрія Круглашова про «Язик який ріже вуха».

Пане Тодаре, я повернувся нещодавно з Тернополя, де провів 5 днів, і за цей період почув кілька десятків зовсім нових для мене слів, словоформ, ба навіть зворотів і інакше вживання відмінків. І це в місті! Що вже казати про гуцульське село. Повірте мені. Ви-то звичайно розумієте літературну українську, якою здебільшого послуговуються вкурсівці, приміром. Бо ж ви, напевне, вивчали українську чи не так?
Щодо іншого, то я не зрозумів вашої зв*язки «клаптиково-діалектна мовна ситуація — непогано живуть». Я взагалі про це не згадував у пості й нічого такого не мав на увазі.
Я кажу про фактичні й обов*язкові речі — мовна політика, якої у нас нема (факт), а як наслідок виникає плутанина з прийняттям одного цілісного варіанту літмови, — науковці залежно від регіону пишуть у нас різними українськими літмовами — це створю труднощі при перекладі їх праць іноземними мовами — так само поліварантність створює проблеми у вивченні української як іноземної (якого варіанту навчати іноземців?).
Така невизначеність, неузгодженість і розпорошеність зумовлює такі ганебні ситуації, які описав у своєму пості Остап Ножак. Так чи інакше, мовне питання потребує якнайшвидшого вирішення шляхом прийняття однієї спільної для всіх мовної конвенції.

До речі, літературна українська мова створена на базі наддніпрянського говору. Цим пояснюється той факт, що мешканці центру України легше її засвоюють.
А на заході України мало того, що розмовна мова мало відображена в офіційній, та ще й варіюється в кожній області. Тому й така ситуація.