Ну, так, це як ніби постійно «писати сценарій», планувати життя і так і померти, думаючи як його прожити.
Думаю, це все стається у зв*язку з тим, що людина боїться щось почати, боїться що може щось вийти не так з недоліками, і найголовніше — боїться програшу. Думаю, ці «риси» треба кожного дня активно знищувати в собі.
Ну, ото в тому, мені здається, й полягає наше лихо. Подивись, наскільки різні тут люди відписуються: одна людина вважає цілком нормальним виявом патріотичних почуттів нічні посиденьки під пам*ятником і читання Кобзаря, а інші люди вважають це збоченням. Тобто, у нас нема якогось спільного «морального закону», певного камертону, відносно якого ми спілкуємось.
Авжеж, християнство було накинуте нам під личиною ніби-то модернізації краю, хоча на наших теренах православ*я по суті являє собою суцільну бовтанку язичництва з християнством. Мені ж видається, що цей «язичницький дух» таки досі жевріє в укр ментальності. Взяти хоча б нашу ще одну споконвічну ментальну рису — децентралізованість, тобто для українця «центр всесвіту» — це його рідне село, натомість для росіянина — це тільки й виключно Москва. Як на мене, це теж дуже неординарна риса українства, яка, можливо, й колись зіграє на нашу користь…
Дивлячись навколо чого кооперуватися. Якщо навколо постаті Бандери чи то пак навколо якихось гуманітарних привілеїв і патріотично-сентиментальних байок, то тоді, звісно, буде плюралізм, неоднорідність, фрагментованість і, як наслідок, перманентний хаос і криза. А треба кооперуватися навколо людського фактору, того, що всі хочуть, а саме — соціальні гарантії, громадянські права, свободи, захищене майбутнє тощо. А тоді вже можна напосідати, мовляв, ми Вам забезпечуємо повноцінне життя, а Ви, будьте ласкаві, досконало вивчіть мову й старанно інтегруйтеся в українську культуру. Ну, це так, грубенько кажучи))
> канал перетворився на попсовий генератор зарубіжних, часто аморальних шоу.
На жаль, він таким і був завжди, як і всі інші українські телеканали. Наше телебачення є вторинним в стосунку до західного телеринку, жодної оригінально української передачі щось не пригадую. От і виходить, що телевізор не відображає суспільного життя (як і має бути), проте суспільство відображає телевізор, копіює його, бо вважає його провісником «правильного» смаку, поведінки й цінностей.
> Порадувала нова передача на 1 національному «Театральний сезон» з Світланою Леонтьєвою
Аналогічно. До речі, ця передача вийшла в ефір за нового керівництва. Як відомо, віднедавна канал очолюють два «щирих українця» — Єгор Бенкендорф та Валід Арфуш. То виявляється, знову українську культуру в Україні просувають іноземці. Парадокс…
Взагалі-то, якийсь це все суцільний тупізм і безглуздя, щиро кажучи. Щоб просто зібратися вдесятьох і когось пом*янути люди мають це санкціонувати й уладнати всю цю документально-бюрократичну тяганину. Може, скоро щоб вийти групкою людей погуляти та, наприклад, поспіввати пісень теж треба буде якийсь дозвіл отримувати? Якийсь це все повнющий абсурд… Напевне, весь світ прямує до якоїсь критичної точки абсурду.
Гадаю, що оця відсутність внутрішньої ініціативи в молоді поки ще передається з покоління в покоління. Передається вона генетично, проявляючись за певних умов, або ж передається «за допомогою» наших батьків, які виховуючи нас несвідомо прищеплюють нам і певні «радянські комплекси поведінки».
Дивно… Але ж в Україні теж споконвіків була монотеїстична релігія, та чомусь ми ніколи нікому нічого не втелющували, не насаджували. Лиш тільки бажали, щоб нам ніхто не заважав «жити у своїй хатині». Думаю, це досить неординарна особливість української ментальності, що, мовляв, ми нікому нічого не винні й не мусимо нічого нікому доводити. Це дуже цікаво, бо гадаю, що грунтуючись на цій особливості, можна розвинути певну питомо українську ідеологію й навіть певну форму правління чи то політичну доктрину, на кшталт ідеї українського кооператизму, яку висловив ще на початку ХХст. укр вчений Туган Барановський. Може, нарешті ця модель господарювання у власній державі нам підійде, бо ні диктатура, ні демократія щось нічого не можуть вдіяти в цій країні…
Якщо щось написано у дужках, то це не обов*язково означає тотожність)) Я для себе розумію аристократизм, як те, що ти маєш мужність і здатність однаково ставитись, умовно кажучи, до двірника і до начальника чи бізнесмена. Тобто, іншими словами, те, що ти можеш собі дозволити у відносинах із двірником, — дозволяй і з начальником, і навпаки — те, що ти не можеш собі дозволити у відносинах із начальником — того не дозволяй собі й з двірником. Отак от!)
Абсолютно не згоден, що це була попса в сучасному розумінні цього слова. За часи Території А, тобто на початку-в середині 90-х, зароджувався питомо український шоубіз, «автентична» поп-музика країни зі своїми самобутніми рисами (до речі, переважно україномовна). Проте «питомо український шоубіз» 90-х, який апелював хоч і до наївних, але почуттів і думок, так і не «розродився», тобто не став мейнстрімом, бо на зміну прийшли «артисти нового часу»: силіконові монстри, «пісюнкові злодії» і всілякі там представники секс-меншин, які апелюють виключно до статевого інстинкту (як не дивно, переважно російськомовні). Звісно, що інстинкт поглинув наївно-дитячу цнотливу мрійливість і задумливість. Тож, вважаю музику часів Території А реліктом справжньої української поп-музики.
Напевне, спершу сам стану незалежним у думках та діях, а також ретельно дбатиму про самореалізацію та сумлінно виконуватиму свої обов*язки, які сам на себе й покладу обраним шляхом у житті. І, звісно, старатимусь діяти виходячи з ідеалів справедливості й аристократизму (гуманності).
Маю на увазі світ у широкому розумінні цього слова. Хіба, наприклад, твори Герберта Уелса — це не окремий світ? Або музика Пінк Флойд? Щодо паразитів не згоден, бо паразит — це споживач, нічого не здатний давати взамін. А якщо до митця і його творчості є увага зі сторони глядачів-слухачів — то це вже віддача-повернення енергії творцеві ніби на подяку за його самовираження.
Співтворити — завжди готовий))
Звичайно, те, про що я написав — це тільки один з найвідоміших проявів сучмистецтва, яким дуже модно цікавитись. Це вважається «еталоном краси й вишуканості». Але мені є з чим порівняти ці бездарні потуги, які, наприклад, зараз виставлені у Пінчука. Наряду з ними існує купа інших сучасних митців, у створеному світі яких мені набагато приємніше, там хочеться залишитись, там хочеться прагнути чогось високого. Це додає мені снаги жити, що я вважаю найголовнішою функцією мистецтва. Але в дечому ти звісно правий: мої слова дійсно позначають сильні відчуття, а точніше одне — рішуче прагнення змін, — адже у світі, створеному здеградованим сучмистецтвом, мені аж ніяк не хочеться залишатись.
Думки слушні, але Кургінян теж нічого конкретного не запропонував, а тільки вщент розкритикував Шевчука, ще й з образами. Звичайно, митці не структурують проблему, вони просто відчувають лицемірство й несправедливість і тому починають ставити питання руба, а от конкретизувати ці питання, аналізувати й вирішувати — це вже дійсно справа професіоналів у своїх сферах.
Хоча, з іншого боку, треба здавати собі справу з того, що Шевчук явно не до кінця розуміє, що різко змінивши конституційний устрій і ввівши некеровану демократію, Росія просто порепається по швах, і її частини почнуть відпадати до Китаю, Японії і хтозна ще до кого…
Швидше суспільство просто боїться реагувати й підтримувати марш, аніж не реагує на нього. Тим більше в таких тотально збюрократизованих містах як Москва або Пітер. Але ба навіть тут люди не витримують і влаштовують масові акції, на зразок акції з синіми відрами замість мигалок на машинах проти чиновницької сваволі на дорогах. А 10-тисячні мітинги в Калінінграді проти федеральної влади з конкретними вимогами знизити податки, підвищити зарплати і под. Разом з тим більшість людей розуміють, що нічого не зміниться і влада їх всеодно не почує, куди б вони не виходили. Як на мене, то найголовніша проблема — це те, що рос влада працює більше над розподілом сфер впливу в світі, зокрема за допомогою нафти й газу, й спрямовує зусилля на розбудову бюрократичного апарату й власне ДЕРЖАВИ, як гегемона, який усюди прагне поширити свій вплив. Тобто розбудова держави стала самометою.
Згоден. Мені теж не імпонує теза «мистецтво заради мистецтва». Воно не повинне бути герметичним і відлюдькуватим. Хоча візьму на себе сміливість не погодитись з метром: майже неможливо визначити, що первинне, а що вторинне, але, як на мене, мистецтво є все ж таки вторинним.
Ні, на цій виставці не був. Переважно таке враження склалося після численних відвідувань ПінчукАртЦентру (от сьогодні був на новій експозиції — жах і маячня повнюща, окрім 2-3 експонатів, захотілось піти напитись), а також багатьох інших окремо взятих виставок. На Гогольфесті теж було багато чухні різної, але здаю собі справу з того, що це надважливий фест для просування українського мистецтва, зокрема мейнстріму. Усіма кінцівками «ЗА!» цей фестиваль.
Думаю, це все стається у зв*язку з тим, що людина боїться щось почати, боїться що може щось вийти не так з недоліками, і найголовніше — боїться програшу. Думаю, ці «риси» треба кожного дня активно знищувати в собі.
Ще жоден до пуття мені так і не відповів.
На жаль, він таким і був завжди, як і всі інші українські телеканали. Наше телебачення є вторинним в стосунку до західного телеринку, жодної оригінально української передачі щось не пригадую. От і виходить, що телевізор не відображає суспільного життя (як і має бути), проте суспільство відображає телевізор, копіює його, бо вважає його провісником «правильного» смаку, поведінки й цінностей.
> Порадувала нова передача на 1 національному «Театральний сезон» з Світланою Леонтьєвою
Аналогічно. До речі, ця передача вийшла в ефір за нового керівництва. Як відомо, віднедавна канал очолюють два «щирих українця» — Єгор Бенкендорф та Валід Арфуш. То виявляється, знову українську культуру в Україні просувають іноземці. Парадокс…
Співтворити — завжди готовий))
Хоча, з іншого боку, треба здавати собі справу з того, що Шевчук явно не до кінця розуміє, що різко змінивши конституційний устрій і ввівши некеровану демократію, Росія просто порепається по швах, і її частини почнуть відпадати до Китаю, Японії і хтозна ще до кого…